Суд над Дарьей Козыревой

Суд над Дарьей Козыревой
The trial of Darya Kozyreva *

история:

18 апреля 2025. Суд над Дарьей Козыревой

April 18, 2025. The trial of Darya Kozyreva

В рамках прений прокурор Михаил Русских запросил для активистки Дарьи Козыревой 6 лет колонии.

Адвокат Рафаиль Поляков в прениях заявил, что возложение цветков к памятнику и расклеивание листовок не являются преступным деянием. Он указал на ряд процессуальных нарушений в деле, на нестыковки в показаниях силовиков.

Дарья Козырева вину не признала.

Дарья Козырева произнесла последнее слово:

Якби Тарас Григорович випадково потрапив у наш час, тут, можливо, очікували б від мене фрази, що він був би тихо вражений. Ні. Він навіть не здивувався б — зовсім. Занадто вже звична картина перед ним постала б. Московія знову лізе.

Звісно, війна почалась не у 2022. Навіть у вузькому сенсі її відправною точкою слід вважати 2014. У 2014 її розпочали ті самі росіяни, винні в кожній краплі пролитої крові. У ширшому ж сенсі — ця війна триває вже сотні років.

Це дивна риса російської історії. Який би режим там не панував, здається, якась внутрішня релігія цього режиму не дозволяє просто залишити Україну в спокої. Царі, комуністи — неважливо, в що вони вдягалися — всі були однакові.

Здавалося б, за стільки віків можна було б і зрозуміти: відчепіться вже. Так, Москва не раз перемагала, але остаточної перемоги вона ніколи не досягла. І вже не досягне. Український народ більше не дозволить. Йому вистачило.

Та любителі окупації цього так і не зрозуміли. Вони не надто розумні, як би їм не хотілося здаватися іншими. Їм ніхто не давав права вирішувати, яким було чи буде минуле й майбутнє України. Вони не усвідомлюють, що українцям не потрібен ніякий «старший брат», і тим більше — «єдиний трійковий російський народ».

Україна — це вільна країна, вільна нація. І вона сама вирішуватиме свою долю.

Хто повторює наративи загарбника — того українці ненавидітимуть. І не треба говорити про «українських націоналістів». Це ви самі довели до цього.

Полізеш в Україну — отримаєш. І, можливо, боляче.

Я щиро бажаю росіянам просто запам’ятати ці прописні істини:

Україна — ще раз — це вільна нація. Вона сама вирішить, яким шляхом іти, кого вважати братом, а кого — ворогом. Вона сама вирішить, як ставитися до своєї історії. І тим більше — сама вирішить, якою мовою їй говорити.

Мені здається, я кажу очевидні речі, але для багатьох вони досі неочевидні. Путіну в голову не вкладається, що Україна — суверенна нація. Та в нього багато чого не вкладається в голові — наприклад, права людини чи демократичні принципи.

Але навіть ті, хто нібито проти путінського режиму, не завжди це розуміють. Не завжди розуміють, що Україна, яка заплатила кров’ю за свій суверенітет, сама вирішить, як їй жити.

Хочеться вірити, що з приходом демократії це ставлення зміниться. Хочеться вірити в майбутнє, в якому Росія відмовилася від імперства — явного чи прихованого. Дай Боже. Просто дай Боже.

Я вже згадувала під час дебатів, що нині згадка про кайдани щодо України виглядала б недоречно. Українці більше не дозволять скувати себе. І зараз не дозволили.

Але за часів Шевченка кайдани, на жаль, були реальністю. У його поезії немає бойових закликів бити москалів. Це був не той час. Не ті надії. Його патріотична творчість — це плач. Плач за гіркою долею України. Плач за забутою славою козаків. Плач за помилки й поразки, через які Україна втратила свою волю.

Та він вірив, що слава повернеться. Що дух великих гетьманів прокинеться. Що Україна нарешті скине ворожі кайдани. Він не знав, коли це станеться. Не міг знати, що вже за півстоліття на карті з’явиться Українська Народна Республіка. Що ті самі українські селяни, безправні й закріпачені, піднімуть національний прапор, візьмуть до рук зброю й підуть боронити свою державу, разом із Петлюрою — проти більшовиків і добровольців.

На жаль, перемогли більшовики. І це стало трагедією не тільки для України, а й для багатьох народів. І ще на 70 років Україна опинилася в лапах ката.

(— Я змушений вас перервати. Це не урок історії, — втомлено перебив суддя Оврах.)

Добре. Перейдемо до сучасності.

Сьогодні кайдани давно скинуто. Більше на Україну їх не надягне ніхто. Народ століттями проливав кров за свою свободу. І вже не віддасть її нікому.

Українці пам’ятають. Пам’ятають, як боролися їхні предки.

І хочеться запитати лише одне:

А чи пам’ятає це східний сусід?

Комуністів вже нема, царів — тим паче, але імперські амбіції — залишились.

Путін не в змозі зрозуміти, що Малоросія — це вже ніколи.

Українці не дозволять перетворити свою країну на колонію.

Путін пробував. Анексував Крим у 2014. Розпалив війну на Донбасі.

У 2022 вирішив — час завершити. Бліцкриг. Київ за три дні.